На лінії вогню

На лінії вогню  

(Вороги за статусом)  

Мати сиділа на кухні і тяжко зітхала. Одинока сльоза скотилась по її змученому життям обличчу. Поряд сидів син. Він намагався втішити матір, але дарма.  

–Не для того я тебе ростила, сину, не для того... – і знов тяжко зітхнула.  

Син Олег щойно повернувся з армії, і вже через тиждень отримав повістку від воєнкомату.  

Йшла війна. Страшна й жорстока. І його направлено до діючої частини. Для матері це було важким ударом. Єдиний син, і того віднімають... Але що поробиш? Серце матері відчувало біду, не хотілося відпускати сина, та попри все розуміла любов сина до Батьківщини, розуміла його священний обов’зок, та вдіяти нічого не могла...  

Треба збирати у дорогу, а сили не має...  

Олег теж не дуже радів такій звістці. Не хотів він мати саму стареньку і немічну покидати. Бо хто ж її буде доглядати? Але як і мати, не міг нічого вдіяти. Треба було їхати.  

***  

Оля прокинулась сьогодні рано. Ажде це її преший робочий день, і запізнюватись не хотілось. Щойно закінчивши інститут журналістики і редакційної справи змогла успішно працевлаштуватись журналісткою на телеканалі новин. Але вона навіть не підозрювала, який сюрприз готує для неї керівництво.  

Швиденько одягнувшись, випивши чашку смачної улюбленої кави, поквапилась на роботу.  

У дверях кабінету на неї вже чекав бос. Побачивши його, Оля зніяковіла і захвилювалсь. Але той лише привітно посміхнувся і з усмішкою промовив:  

– Не бійся, я гарненьких не їм. – І пропустив дівчину вперерд, – проходь. Розмова важлива є.  

Дівчина лише ледь кивнула і увішла в кабінет. Поклала сумку на стіл і присіла на стілець. Валерій Вікторович сів навпроти.  

Невелика кімната, в центрі якої стояв стіл, кілька стільців, попід стінами кілька шаф з різними папками, журналами, якимись коробками і трьома вазонами з квітами – ось увесь Олін кабінет. Велике вікно з прозорим тюлем і стіни, пофарбовані у жовтий колір надавали трохи затишку.  

Надворі стояла весна, сонце яскраво сяяло і сильним потоком лило своє тепло у відчинені вікна.  

Оля зітхнула, відчувши щось недобре.  

– У чому справа, Валерій Вікторович? – спитала вона.  

Він відповів не одразу. Опустив очі, прокашлявся і лиш тоді почав:  

– Тобі відомо, що зараз іде війна. І я хочу щоб ти побула трохи «шпигункою» у тилі ворога. Я уклав важливу і вигідну угоду з одною дуже впливовою людиною і мені просто необхідна твоя допомога. Якщо ти згодна, то увесь перелік необхідної інформації перешлю тобі на електронну пошту. Даю тобі час на роздуми до завтра. Подумай дуже добре, перш ніж відмовитись. – З цими словами бос вийшов з кабінету, потім затримався в дверях:  

– Вдалого дня. –і зачинив двері.  

– Вам також, – зітхнувши сказала Оля.  

Зараз дівчина не знала, що й робити. З одного боку, не хотіла втрачати роботу, з іншого – в тил до ворога теж не хотілось. А якщо її викриють? Що тоді робити?  

Треба було опрацьовувати матеріал для наступного випуску новин, але голова була зайнята зовсім не цим. Від важких думок Олі стало погано. ***  

Для Олега настав час від’їзду. Мати з важким серцем проводжала його до станції. Сльози застилали їй очі, а душа розривалась від тяжкої туги і болю. Олег мовчки йшов поруч.  

Йому теж було не легко лишати матір саму. Він був єдиним і довгоочікуваним сином в сім’ї. Коли хлопцю було 9 років, не стало батька. Він помер від серцевого нападу. З тих пір Олег і матір жили удвох. Олег був звичайним хлопчиною, з усіх сил допомагав мамі. Сусідки заздрили матері, бо в самих сини ледарі були, ні за холодну воду не брались. А Олег і в школі добре вчився, і по господарству допомагав. Золотий парубок виріс. І лицем красень, і в домі господар, і серце добре. Матір не могла ним напишатись. Олег мріяв стати інженером, та не встиг. Одразу після школи його забрали до армії, потім прийшла повістка на фронт. За два роки служби сина в армії ненька, колись молода і вродлива, тепер була схожа на похилого віку жінку, яку нещадно побило життя. Згорблена, змучена, посивіла вона відпускала єдиного сина на смерть.  

Поїзд чекали мовчки. Бракувало слів. Чутно тільки було як зітхала матір і натруженою рукою витирала сльози. Олег похмуро стояв поруч. Хтозна, про що він тоді думав. Тільки очі вдивлялись кудись удалечінь.  

Почувся стук коліс під’їждаючого поїзду. Матір беззвучно схлипнула. Олег важко зітхнув.  

Поїзд під’їхав і з шумом зупинився. Олег понуро поглянув на матір і міцно обійняв. Вона тремтячими руками обвила шию сина. Нарешті Олег відважився заговорити:  

– Мамо, не тужіть так. Я повернусь. Обіцяю. – і подивися матері у вічі.  

– Ох, сину мій любий, – важко промовила мама, – хай береже тебе Бог. І на прощання поцілувала його в лоб. Хотілося сказати йще щось, якось втішити, та слова комом встрявали в горлі. Почулась команда: «Шикуйсь! » і матір в останнє пригорнула сина до себе. Знайшовши у собі сили його відпустити, вона мовчки розвернулась і пішла не озираючись. Олег важко дивився їй услід. Тяжко зітхнувши, парубок пішов до шеренги, де зібралось багато таких як він новобранців.  

***  

Олю ретельно готували до завдання. Для неї зробили фальшиві документи, аби не викрили одразу, навчили поводитись зі зброєю і апаратурою зв’язку Вона мала грати роль зв’язного і в одночас записувати усі дані, які вона дізнається: яка техніка, кількість, який боєвий склад, скільки солдат і всі інші подробиці. Дівчина дуже хвилювалась за майбутню подорж і завдання. Щось їй передвіщало біду.  

Вона приїхала на фронт на БТР, під супровод офіцера. Коли вони вийшли з машини в обличчя вдарив теплий вітер. Оля посміхнулась і зажмурила очі. Краєвид був прекрасний. Гори, сине небо і яскраве сонце створювало відчуття безтурботності. Та так було лише на перший погляд. Офіцер довго розмовляв з іншим воєнним, який їх зустрів.  

Через кілька годин все було влаштовано і Оля сиділа в своєму наметі. Кругом було тихо. Нічого не було чутно, окрім кількох веселих голосів з вулиці. Потім почулись вигуки: «Їдуть! Наші! ». Оля вийшла з намету і зупинилась. До табору під’їхала вантажівка, у якій сиділи молоді солдати. Вони сміялись, голосно розмовляли, хтось грав на гітарі і співав у весь голос. Склалось враження, що хлопці приїхали на відпочинок, а не на війну. Це трохи здивало дівчину.  

Потім було перегукування. Усього приїхавших разом з Олею було близько 60 чоловік.  

Увечері зробили велике вогнище, аби трохи роззнайомитись і звикнути один до одного. Олег присів поряд з Олею. Вона йому подобалась одразу. Білява, з голубими очима, струнка вона одразу привернула його увагу. У воєнній формі вона здалась ще тендітнішою. Хоча на цьому посту було багато інших дівчат, та хлопця зацікавила лише вона. Він не знав з чого почати розмову. Та все ж таки нарешті відважився:  

– Як тебе звуть, красуню? – і сором’язливо посміхнувся.  

– Оля. А тебе? – по звичці відповіла дівчина.  

– Олег... – і парубок знову трохи зам’явся. – Така ніжна, чому ти тут? Тобі слід бути десь під сонцем, а не на фронті.  

Оля не очікувала такого. Вона поглянула на Олега. У самісінькі очі, і вже тихо відповіла:  

– А чому ти тут? Відпочивати, на курорт приїхав? – і знову опустила очі на свої важкі чоботи.  

На цьому розмова закінчилась. Оля поринула у свої думки. Вона думала над своїм завданням, над словами Олега. Але найбільше її вразила та ніжність у голосі, коли він розмовляв. Оля зніяковіла. Вони ж вороги, хоча й проце знає лише вона. У ній повинна кипіти ненависть, а не любов. Та хто ж пояснить чому поряд з цим простим сором’язливим парубок в неї ніби крила виростають?! Чому вона тоне в його очах, а голос заставляє тремтіти усі найніжніші струни душі?! Що в цьому парубку особливого?! І що коїться з Олею?.. Зі своїх думок її вирвав глибокий парубочий голос, який співав під гітару:  

– На лінії вогню я віддав тобі любов мою... на лінії вогню ти була моєю тайною... Скажи мені чому ми живем на лінії вогню... Не мовчи... – Оля стрпенулась від цих слів.  

Сама не розуміючи навіщо, вона поглянула на Олега і зустрілась з ним очима. Він у той самий час дивився на неї. Не сказавши ані слова, вона хутко понурила погляд. Дівчині стало ніяково. Вона сама себе корила за таку поведінку. Адже ніяковіти в присутності парубків – не для неї. Вона виросла серед них, і саме хлопці були її друзями. Та з Олегом все було інакше. В його присутності у дівчини серце вистрибувало з грудей, вона боялась підняти на нього очі. Втомившись від роздумів, вона пішла до свого намету. Знесилена вона відкинулась на подушку і швидко заснула. Та в голові досі лунала пісня незнайомого солдата.  

Прокинувшись рано, коли ще всі спали, Оля вийшла з намету. Ранішня прохолода додала бадьорості. Ще раз позіхнувши, дівчина направилась до саморобного крану щоб вмитись. Від холодної води по тілу пішли мурахи. Умившись Оля озирнулась в пошуках рушника.  

– Тримай, – роздався за спиною знайомий голос.  

– Олег? – здивовано спитала Оля. Потім додала: – Дякую. Чому ти не спиш?  

Олег здвинув плечима.  

– Не спалось. А ти чому вже на ногах? – і на його лиці промайнула посмішка.  

– Теж не спиться, – спокійно відповіла Оля.  

Трохи заминаючись Олег спитав:  

– Ти не проти прогулянки зі мною?  

– Звісно ж не проти. А куди підем? – така пропозиція обрадувала Олю.  

– Не знаю. Куди очі дивляться – недбало кинув Олег. Потім простягнув до Олі руку: – Ходім?  

Вони гуляли довго. Багато про що розповідали одне одному про себе, сміялись, про щось мріяли. Такі прогулянки повторювались щодня, і кожного разу вони дізнавались щось нове. Але одного Оля не могла розповісти Олегу: свою таємницю. Вона шпигунка. Вона згубить його. Від цих думок Оля не спала ночами. Вона розуміла: між нею і Олегом дещо більше, ніж дружба. Від цього їй ставало ще гірше. ***  

Олег радів. Він і не очікував зустріти тут дівчину, у яку закохаєтья з першого погляду. Але так сталось. І він усіма силами буде берегти її. Він дав собі слово.  

Кожного ранку він чекав її біля крану, і вони разом йшли на прогулянку. Це були години, коли він забував що йде війна і він на фронті.  

Цієї ночі він не міг заснути. Хлопець вирішив: завтра він обов’язково зізнається Олі у своєму коханні. Навіщо чекати? Іде війна, треба жити зараз. З цими думками він нарешті заснув. ***  

Вже минуло кілька тижнів з часу прибуття новобранців, і досі стояла тиша. Не чуть було пострілів, грохоту снарядів і вибухів гранат. Солдати у вільний час тренувались у стрільбі на влучність, єдиноборствах, як доглядати за зброєю та багато іншого. Уся рота була дружня, як одна велика сім’я. А Оля цим часом знімала усе на камеру, робила записи у журналі і відправляла усе Валерію Вікторовичу.  

Дівчина не знала навіщо уся ця інформація її босу, але всеодно виконувала умови угоди. Та все це її дуже бентежило. І останнього разу, коли Оля передала ще один звіт, начальник повідомив щоб вона збиралась і тікала звідти: завтра вони будуть вести наступ.  

***  

Ранок настав швидко. Олег відкрив очі і сів на коці. Глибоко зітхнувши, сказав сам собі:  

– Час. Пора іти.  

Швидко зіскочив з ліжка, одягнувся і вийшов з намету. Біля крану на нього вже чекала Оля.  

Вона була якоюсь стривоженою. По її обличчу Олег зрозумів, що вона не спала. Посмішка зійшла з його обличчя вмить. Він захвилювався.  

– Олю, все гаразд? Ти виглядаєш не дуже добре. Тобі погано? Ти захворіла? – і турботливо торкнувся її обличчя.  

Оля зітхнула і не піднімала очей. Потім похитала головою:  

– Ні, все гаразд. Ходім? – і поглянула на Олега.  

Хлопець здвигнув плечима.  

– Ходім.  

Деякий час вони йшли мовчки. Олег тривожився. Що сталось з Олею? І знову він не знав, як почати розмову.  

Вони дійшли до ріденької березової діброви і зупинились.  

Оля була готова розридатись. Тепер вона точно знала: вона кохала цього парубка усім своїм дівочим серцем. Але думки, що саме через неї він мав загинути, розривали душу на шматки. І тут вона відважилась сказати правду. Вона перша порушила тишу:  

– Олег мені потрібно тобі дещо сказати... – її голос тремтів, на очі навернулись сльози.  

– Ти повинен знати... я... я... – слова не йшли.  

Олег зупинився. Почувши Олін голос він перервав її, не дав домовити:  

– Ні, це ти маєш знати. Послухай. – він взяв її обличчя у свої долоні і тремтячим голосом продовжив, – я кохаю тебе. Більше власного життя. Я це зрозумів як тільки побачив тебе. Тепер я не уявляю свого майбутньго без тебе. Ти мені дуже потрібна...  

Оля вже не скривала своїх сліз. Почути це вона боялась більше всьго. Вона повинна сказати правду йому, але не могла. Гірше було те, що вона сама закохалась у нього.  

Олег обережно підійняв її обличчя вгору, а другою обійняв за талію  

– Не плач, все буде добре. – прошепотів він.  

Якусь мить він дивився їй у вічі, в іншу його губи торкнулись губ дівчини. У Олі перйняло подих. В цей поцілунок парубок вклав усю любов, ніжність, турботу яка була в його серці до дівчини. Оля відсторонилась від ньго і поклала руки йому на груди. Сльози заливали обличчя.  

– Олег... Я тебе теж кохаю... але ти маєш дешо знати... – її голос впав до шепоту. – Я не та, за кого себе видаю... Я шпигунка... – слова давались їй важко- мене підіслали, аби докладати все про вас... я не зв’язний, а журналістка... – Оля зробила кілька кроків назад  

Олег не знав, що й відповісти. Такого він точно не очікував. Хлопець стояв розгублений.  

– Чому ж ти раніше не сказала?  

– Не могла... – відповіла Оля. – ми вороги. Ми не можем бути разом.  

– І що тепер робити? – задихаючись від хвилювання спитав Олег.  

– Вже нічого не вдієш. Надто пізно. – Оля подивилась на годиник на руці.  

– За годину вони вже будуть тут... пробач мені... я згубила тебе!.. своїми руками!.. пробач... ти не повинен... – захлинаючись сльозами, Оля якомога швидко побігла до табору.  

Олег стояв розгублений і обмірковував те, що йому сказала Оля. Він не знав, що робити. Звістка, що його кохана – шпигунка, болем віддавалась у грудях. І раптом він почув вигук: «Лягай! » і десь поруч щось вибухнуло. «Оля! » промайнуло у голові, і він з усіх ніг побіг в сторону табору. Він подивився туди, де сходило сонце, і зомлів: на них рухалась ціла армія танків і БТР. Поряд з машинами йшла піхота. Він побіг ще швидше. У таборі відбувувся хаос: солдати снували повсюду, тут і там було видно медсестер, які обслуговували поранених. Олег шукав Олю. І тут він її побачив: вона стояла до нього спиною і намагалась упакувати в сумку відеокамеру. Олег поспішав до неї з усіх сил. Раптом з-за кутку намета з’явився ворожий снайпер і прицілився на Олю. Це побачив Олег. Не встиг навіть крикнути «Лягай! » як роздався постріл. Удар прийшовся в спину. Дівчина впала на землю, а навколо неї почала з’являтись червона калюжа. Олег підбіг до неї, сів поряд і шепотів, прибираючти з обличчя її русяве волося:  

– Не помирай, благаю, Олю... Живи, будь ласка!.. – хлопець тремтів.  

Оля підняла закривавлену руку і поклала йому на щоку і ніжно погладила:  

– Не хвилюйся, все буде добре... – слабким голосом промовила вона. – Я тебе кохаю... І її рука без опустилась на траву.  

Олег готовий був заридать:  

– Ні!!! Олю, ні!! Ти не можеш так просто мне кинути!!! Ти чуєш?!! Вставай!! Байдуже, що ти мені ворог – по щокам текли сльози. А Олін погляд так і застиг дівлячись у синє небо.  

Хтось десь зовсім поруч закричав щоб Олег сховався, тікав, та він нічого не відчував довкола. Його серце розривалось від болю. Він тримав на колінах голову мертвої Олі і щось тихо говорив. Раптом на нього невідомо звідки полетіла граната. Йому знову хтось щось кричав, але все дарма, хлопець нічого не чув. Роздався сильний вибух......А десь далеко лунала до болю знайома пісня:  

На лінії вогню  

Я віддав тобі любов мою...  

Скажи мені:  

Чому ми живем на лінії вогню?  

Ну не мовчи...  

Не мовчи..