Початок чогось гарного

Прокинулася я сьогодні зранку, подивилася як зазвичай у віконце, а там краса… – все укрите білим, першим в цьому році снігом, який і не думає зупинятися, мов обіцяючи йти цілий день.  

Я зібралася. Настрій був гарний, тому з посмішкою пішла по справах... і не знаю як, але я опинилася в моєму улюбленому кафе. Зайшла, озирнулася, а ніде не змогла знайти такі вже рідні очі, задумливий погляд, чарівну усмішку, яка, як мені здавалося, була призначена тільки мені… Мабуть все ж таки здалося. Дуже шкода. Як завжди розмріялася, навигадувала казна що.  

Зробила замовлення, яке приніс зовсім інший офіціант, подивився на мене, посміхнувся якось загадково, але в мене не було настрою на це звертати увагу. Сіла на своє місце, відвернулася до вікна… Сніжок так і не припинився. Я вже без настрою дивилася на людей. Мою увагу привернула тільки дівчина, яка була не дуже тепло вдягнена, тому переступала з ноги на ногу, гріла подихом руки, озиралася, та комусь дзвонила (мабуть своєму хлопцеві). Через годину таких стрибків дівчина пішла. Не дочекалася… Як і я… Інтуїція в перше мене підвела. Зрадниця.  

Чай був на цей раз вже гарячий, але незмінно з яблуками та корицею. Яка в цей раз мені не нагадувала вже дитинство, а тільки дратувала. Знов дві години промайнули як хвилина, щось напевне загадкове є в цьому кафе, бо ніде так швидко не плине час як тут.  

Я вже збиралася йти, як хтось підсів за мій столик. Я тільки хотіла обуритися, підняла погляд і завмерла… Переді мною сидів мій…, так саме мій офіціант. Цього разу він був в звичайному одязі, який йому дуже пасував і виділяв його лазурні очі. Дивився на мене, посміхаючись моєю улюбленою усмішкою:  

– Микита, – представився хлопець і протягнув мені мої улюблені квіти – жовті троянди. Вгадав чи відчув?  

Поки я приходила до тями та розмірковувала, Микита продовжив:  

– Я змінив роботу. Твого номера телефону я так і не наважився взяти. Цей хлопець (він показав на того офіціанта, що сьогодні мене обслуговував), мій найкращий друг Пашка. Я попросив, якщо це все ж таки доля, і ти прийдеш в його зміну, то щоб негайно мені повідомив. Я примчав, так швидко як зміг, після його дзвінка.  

Я була усім цим здивована, але змогла як не дивно заговорити:  

–А якщо б ти не встиг і я б пішла? – На що він ще ширше посміхнувся: – А тут Пашка перейшов би до плану Б. Спочатку він запропонував би ще твій улюблений чай за рахунок закладу, а потім не мов би випадково на тебе пролив його....  

Я не знала що сказати спочатку, але посміхнулася і додала:  

– А якщо б я відмовилася? Про це, ви генії-самоучки, не подумали?  

Микита не очікував такого питання.  

– Але це ж твій улюблений? Ти б змогла відмовитися? – посміхаючись спитав він.  

– Я не вірю в такі несподіванки з подарунком від закладу.  

– Добре, будемо вважати, що мені, тобто нам з Пашкою, пощастило, що ти не куди не пішла і твій одяг залишився не пошкоджений.  

І ми разом засміялися. Нам було та легко спілкуватися, нібито ми знайомі усе життя, а не тільки щойно познайомилися.  

Ось так з початку зими, почалося і моє нове життя. Я думаю не треба додавати, що моє улюблене кафе стало нашим улюбленим місцем для побачень…?!