Гарний день

Сьогодні я знов пішла у своє улюблене кафе, бо захотілось. Знов сіла за свій улюблений столик біля вікна і роздивлялася людей. Хтось поспішав, інші просто йшли по своїх справах...  

І знов переді мною холодний чай з корицею та яблуками. Не переношу корицю в їжі, але чомусь знов і знов замовляю. Бо люблю її запах. Він мені нагадує Різдво, домашнє мамине печиво... Офіціанти мене вже знають, посміхаються, особливо хлопці. Ще трошки і ми познайомимося, відчуваю…  

Тепло, затишно… і час спливає швидко. Не помітила, як так у своїх думках, просиділа дві години. Треба вже бігти. Справи. Посміхнулася одному офіціанту на прощання. Про себе я його прозвала – «мій офіціант», бо кожний раз мене обслуговує саме він. Хоча у них ж є зміни, так? Але завжди він. Чомусь мене це тільки радує… А чому навіть і не знаю. Може все ж таки доля?  

Так, а з цим ми розберемося наступного разу… Це буде вже тоді, коли за вікном буде кружляти білий пухнастий сніг – перший в цьому році. Мій столик, як завжди, буде вільний, і мене буде чекати чай с корицею та яблуками і мій офіціант. Чому я так вважаю? Бо відчуваю… Ні, точно знаю. Спитаєте як? Просто знаю і все…  

Далі буде…