Його сини (перевод на украинский)

(переклад с російської)  

Він йшов додому, сумний та стомлений. Повільно переставляв ноги та дуже часто зітхав. Руки його тремтіли, очі засліплювало сонячне світло. Вуха зловили якийсь звук, немов дзвін. Це його ордени та медалі видзвонювали таку мелодію. Вони, усією своєю родиною, виблискували на його грудях та дзвеніли у такт кожного руху.  

Він завмер. Дерев'яна палиця зарилася в землю та напряглася. Після дощу земля була ще вологою та м'якою, але це ніскільки не перешкоджало його ходи.  

«Сини мої будуть раді! Вони вже котрий час скаржилися на спеку, ось їх слова і почув хтось на небі…» – пробігла швидка радісна думка.  

Перед ним також швидко пронеслося усе те, що було недавно, вранці. Чудова забута мелодія, військовий парад та слова, які більше ніхто не почує.  

Він сів у передній ряд та не слухав нікого, окрім своїх давно позабутих спогадів. Повністю віддався тим дням і знову переживав ті важкі та жахливі хвилини.  

Всюди можна було почути зловісну німецьку мову та нещадну смертельну пальбу, побачити сполохи вибухівок.  

Війна була з ним так близько, що літній чоловік довго тремтів та зітхав, а потім ніби прийшов до пам'яті. З превеликою радістю він отямився, що сьогодні війни вже немає – йому нічого не загрожує; то, що колись було, знову ніколи не буде. Усі страшні звуки – лиш музика та його спогади, у мирі сьогодні мир.  

Біля нього бігали хлопці та дівчата. Вони були одягнені у зелений одяг і намагалися зобразити з себе тих, ким були їх діди та прадіди. «Але хіба можуть це зрозуміти вони, вони, ті, хто ні хвилини не був на війні? Ті, хто ніколи не бачили і ніколи не побачать…»  

Дівчата співали гарно. Він навіть заслухався. Голоси дзвінкі, високі, голосисті… «Потрібно розповісти Борису про цих дівчат… – подумав ветеран та витер сльози, – Бо він також любить цю пісню! І також гарно співає…»  

Зустріч підходила до завершення, чоловіка захватив натовп молодих людей, вони стали запитувати, ворушити його спогади. Але він сказав, що дуже втомився і пішов додому. Це не була кривда, він справді дуже втомився.  

Кожен зроблений крок віддавав біллю. Палиця зупинялася на кожному камені, постукувала від кожної ямки. Він знову и знову скаржився на свою долю та на погану дорогу, яка як спеціально була кривою та бугристою. Він повільно йшов в сторону домівки…  

У вухах дзвеніло від музики, яка вже давно закінчилась. «Дуже старий я став… – подумав дід, зупиняючись на кожному кроці. – Дуже старий…»  

Крок. Ще крок. І ще. Голова вже не боліла. Музика стихла. І він вперше за день почув пташину пісню… Вона долетіла до нього тихим гоміном, увійшла в те вухо, що могло ще трохи чути, та знову заставила його пережити далекі спогади: дитинство та юність…  

«Як дзвінко співають! Мій Яша любить ці співи… Він з самого ранку кликав мене на подвір'я послухати, а я тільки зараз зібрався… Повітря таке свіже!.. » – його очі глянули в сторону сусідської садиби, на якій декілька днів назад розквітли червоні тюльпани. «Петрові сподобаються такі квіти. Він часто дарував їх матері, коли та ще була з нами… ще до війни… до жахливої війни…  

Я дуже багато часу витрачаю на спогади та мрії, мені потрібно більше рухатися – буду поливати квіти…»  

І він йшов, а дум ставало ще більше. Десь пробігла дитина, а він побачив у неї своїх синів.  

«Як давно це було! Вони вже так виросли… А там, за колодязем, бігає дівчина Яринка, гарна стала, вродлива. Вже можна заміж збиратися. А ось і він. Високий, чорнобровий, як мій Борис. »  

Старий зупинився, вирішив передихнути. Хвіртка його вже поряд. До хати ще пару кроків. Він сів на лавку, став придивлятися. Високі дерева зустрічали його. Могутні горіхи, молоді, рясні, зелені. Запах горіхів став сильніший, коли він зайшов у хату. І він завмер. Перед очима пронеслося все, що минуло…  

Яринка, її суджений, дитина на подвір'ї, дзвінкі та щасливі голоси… Зараз – тиша. Немає ні голосів, ні скрипу. Рідко можна почути старого, лише пісню дерев та птахів…  

–Ось я і вдома! – лагідно сказав він комусь. Вийшов знову на подвір'я, почув, як шумлять трави, та підійшов до одного із дерев, доторкнувся до нього долонями. Обперся на широкий стовбур, витер сльози та поглядів на майбутній врожай.  

Багато в нього роботи. Прополоти грядки потрібно. Дерева полити. Врожай зібрати. Але йому це не важко, труд лише в радість.  

З тих пір, як померла його жінка Валюша, жити стало набагато важче, хоч господарство і зменшилось: курей покрали лисиці. Але він не один. Він зі своїми синами.  

Дідусь узяв кошик та прийнявся збирати врожай. Потім – варити компот. Для нього та синів. Сини люблять компот з полуниці.  

Дякуючи їм в ньому знову відродилось життя. Вони врятували його від смерті, що негадано нагрянула в дім…  

…Такий далекий день. Він знов згадався у пам'яті старого ветерана. Ті далекі роки. Та війна. Радість перемоги була разом затьмарена горем. Три смерті. Три похоронки, три похоронки підряд. Він не міг зрозуміти, чому так сталося? За що? Дійшов до самого Берліну, воював всю війну, вижив. А його сини не змогли побачити цей день. Вони загинули за декілька днів до перемогли… І їх вже ніколи не повернути.  

Життя загубило зміст, а його серце не винесло такого болю. Лікарі його врятували, та через декілька місяців, коли виписали з лікарні, жити не хотілось зовсім.  

Усе стало сірим та неживим. Почалася депресія, з якої нещасний батько ніяк не міг вийти. Не змогла пережити горе і його жінка – Валентина швидко пішла вслід за синами. Він остався один. Не знав, що робити, як жити. Горе витіснило усю радість життя, якою він раніше славився. Навіть роки страшної війни не здавались такими довгими, бо війна після перемоги обіцяла зустріч з синами – це придавало сил.  

Одного разу йому приснився сон. Уперше за довгий час він побачив Бориса. Той, засмучений та невеселий, говорив, що не треба плакати. Треба шукати нові враження, нові сили. «Батьку, ми також хочемо жити! »  

Цей сон був коротким. Обірвався швидко, дідусь ледве зрозумів, що це був сон. Усе змішалось в його голові. Він вийшов на подвір'я, довго і важко дихав. Повітряна прохолода не могла остудити його почуттів, тих самих, що рвали душу на частини.  

І він зрозумів, щось в голові прояснилось. Щось ніби сказало йому: що життя на цьому не закінчилось. Він побачив природу – яскравими барвами вона грала та сяяла, ніжно розквітала цвітом. Кожен листок, кожна квітка. Він зрозумів, що вони – також життя. Взяв три горіхи та викопав невеликі ямки, розгорнув землю, полив, став приходити, доглядати, ростити, як своїх синів.  

Деревця росли швидко, зеленіли своїми листочками, тягнулися до сонця та радували очі батька, дарували холодну тінь, а пізніше – солодкі горішки. С того самого дня ветеран знову знайшов своїх синів, полюбив їх усією душею.  

Дерева росли, і у кожному йому нагадувались знайомі риси. Легкість дотику, як у Якова. Дзвінкий шум листя, як ніжна пісня Бориса. Третє дерево, що виросло трошки в сторонці, а під ним – невелика грядка з червоними квітами – тюльпанами, улюбленими квітами Петра.  

Три дерева стали йому, як сини. І звали їх також – Яків, Петро та Борис. У них він знайшов своє серце.  

январь 2018(2016), 226  

Оригинал прилагается:  

Его сыновья  

Он шёл домой, печальный и усталый. Медленно переставлял ноги и постоянно вздыхал. Руки дрожали, глаза слепил солнечный свет. До ушей долетал какой-то звон. Это ордена и медали, висящие на его груди, позвякивали в такт медленных шагов.  

Он остановился. Деревянная трость уткнулась в землю и напряглась. После дождя почва была ещё влажной, но это ничуть не удручало его. «Сыновья будут довольны! Они давно жаловались на засуху, вот их слова и были услышаны небесами…»- пронеслась быстрая мысль.  

Пред взором пронеслось сегодняшнее утро. Музыка, военный парад и слова, адресованные тем, кто их больше никогда не услышит. Он сидел на переднем ряду, не слышал и не слушал никого, кроме своих воспоминаний. Полностью ушёл в них и снова переживал те тягостные минуты. В сознании снова слышался рёв и рокот машин, взрывы и стрельба.  

Она была так близко, что пожилой человек вздрогнул и на миг очнулся. С радостью он осознал, что сейчас ему больше ничего не грозит. Все эти звуки были имитацией, далёким отзвуком давно ушедших лет и ужаса, что переполнил их.  

Вокруг бегали молодые парни и девушки. Они были одеты в зелёную форму и пытались изобразить из себя тех, чью форму они одели в этот день. «Но разве они могли понять? Осознать то, чего они не видели и, дай Бог, никогда-никогда не увидят? »  

Пели хорошо. Голоса такие звонкие, красивые. «Надо непременно рассказать о них Борису, – подумал ветеран и утёр платком свои старые слезящиеся глаза, – Он тоже любил эту песню! И красиво её пел! »  

Потом люди разбежались, его окружила толпа журналистов, но старому ветерану было не до того. Он сказал, что слишком устал, и это не было ложью. Каждый пройденный шаг отдавался болью. Трость то и дело проскальзывала и спотыкалась на бугорках. Он вновь излил свою боль на дорогу, а после медленно побрёл в сторону дома.  

В ушах звенело от музыки, хотя она сама уже давно кончилась. «Стар я стал для таких походов… – подумал он, останавливаясь у невысокого дерева, чтобы отдышаться, – Очень стар…»  

Ещё шаг. Ещё. Голова прекращала болеть. Музыка стихала. Он впервые за сегодня услышал птичье пение. Оно долетело тихим звоном до его единственного слышащего уха и вновь напомнило молодость, что так и излучала буйство подобных звуков.  

«Как птицы звонки! Яша любит их голоса. Он говорил мне, звал выйти во двор, а я, старый, лишь сейчас услышал их… И ветер так свеж! – его глаза устремились в сторону соседской грядки, на которой буквально пару дней назад расцвело множество красных тюльпанов. – Петя любит цветы. Помню, он дарил именно их своей матери, когда та была жива… до начала этой чудовищной войны…  

Всё равно сижу дома. Надо выходить на воздух. Тяжело это мне уже дается, но воздух так легок и резв. Сложно не поддаться соблазну! »  

Он шёл, и его мыслей становилось всё больше. Вот где-то пробежал ребёнок, это племянник Катерины Степановны. Подрос-то как! Уже в школу, наверное, пошёл. А дальше, за колодцем, где местность становится совсем глухой, и от соседнего города не остается и следа, резвится Ирочка. Она уже выросла и уже может искать себе жениха. Вот, кажется, и он. Высокий такой, черноволосый, на Бориса очень похож.  

Старик остановился. Впереди уже виднелась калитка его дома. Высокие верхушки деревьев приветливо подрагивали на ветру, точно приветствуя его своими ветвями. Ореховый запах усилился, как только старый человек переступил порог.  

Он замер. В глазах на мгновенье пронеслось всё то, что он видел по пути домой. Ирочка и её жених, ребенок, звонкие и счастливые голоса. А здесь тихо. Редко слышится голос старика, поют птицы, и шумит трава по утру.  

–Ну, здравствуй! – хрипло сказал он, глядя на высокий ореховый ствол. Опёрся на него рукой и, щурясь от солнца, посмотрел в сторону ветвей, густо усыпанных урожаем, и потер лоб.  

Много предстояло работы. Грядки выполоть. Деревья полить. Урожай собрать. Но ему это было не в тягость. С тех пор, как умерла его любимая Валечка, хозяйство его заметно уменьшилось; кур украли лисы. Но он не был один. Зашёл в дом, снял с себя парадный костюм, попил чаю, отдохнул и, взяв корзинку, отправился во двор. Надо было собрать фрукты и начинать варить компот. Тем более там его уже ждали сыновья.  

Именно благодаря ним в нём вновь возродилась жизнь. Именно они спасли его от смерти, что нагрянула в их дом подобно летней грозе.  

…Тот далёкий день навеки запал в память старого ветерана. Радость за победу, в мгновение омрачённая горем. Три похоронки, пришедшие одна за другой. Три смерти. Он не понимал, как и почему так произошло? Он дошёл до самого Берлина и отстоял Родину, а его кровиночки не сумели увидеть этот долгожданный день? Они пали буквально за несколько дней, будучи на пороге победы…  

Жизнь потеряла смысл, и его сердце не выдержало такой боли. Но его спасли, и когда через несколько дней он выходил из больницы, жить не хотелось совсем.  

Всё потеряло смысл! Стало серым, безжизненным.  

Наступила депрессия, из которой несчастный отец никак не мог выйти. Не справившись со страданиями, умерла и Валя. Он окончательно остался один. Не знал, как быть, и что делать. Горе вытеснило из него всю радость, что некогда теплилась в душе. Даже годы войны казались не такими ужасными, ведь тогда его сыновья были живы.  

Но однажды ему приснился сон. Впервые за последнее время он вновь увидел Бориса. Тот был печален, но уговаривал отца не унывать и радоваться жизни, умолял его не лить слёзы, сказал: «Отец, мы тоже хотим жить! »  

Сон оборвался. Проснувшись, он выбежал во двор и долго не мог понять, что произошло. В голове всё перемешалось, и прохладный ветерок не приносил никаких чувств. Всё замерло в его душе, остановилось с того самого дня.  

И вдруг он понял. Что-то прояснилось, мысль закружила сознанием и вырвалась за границы разума. Он заморгал и точно другими глазами взглянул на мир. На сладко заснувшую в лучах рассвета природу. На каждый зеленый листик и каждый цветок. Он понял, что жизнь не потеряна! Что ещё есть шанс и, он решил во что бы то ни стало воспользоваться им. Взял три орешка, что лежали на влажной почве и крепко сжал их ладонями. Стал поливать и ухаживать. Растить и вкладывать в них все силы.  

Деревца быстро подросли. Налились соком изумрудные листья, укрыли печального отца своей маленькой, но уже такой прохладной тенью. И с того дня он стал растить их, как своих сыновей, отдавать всего себя. Каждый год он подкармливал их удобрениями и ждал сладких плодов.  

Деревья росли, и в каждом из них он угадывал такие знакомые черты. Легкость и нежность прикосновения была свойственна Якову, звенящий шелест листвы напоминал голоса, и порой в этом звуке слышалось пение Бориса; третье дерево росло немного поодаль – в шаге от цветочной грядки. В том самом месте, где росли красные, как кровь, тюльпаны – любимые цветы Петра.  

Три могучих высоких ореха. Якова, Петра и Бориса. Их он вырастил, как своих сыновей. В них он нашёл успокоение и смысл последующих лет.  

октябрь 2016